суд над ісусом христом
з юридичної точки зору
В історії людства не було судового процесу, що мав такі значні
наслідки, як цей. Ні один процес не містив настільки далеко провідних
ознак судових помилок. Ні один судовий процес не був освячений так
незадовільно і неповно.

Хаїм Кон, ізраїлський юрист та політик
Суд над Ісусом Христом є одним з найстаріших судових процесів, який мав значний вплив на всю історію людства. Судовий процес над Ісусом є незвичайним, та навіть єдиним у своєму роді. Окрім історичного значення він має ще юридичний інтерес, яким не володіє жоден із інших судових процесів світу.

За думкою правників, найважливіше місце серед усіє юриспруденції займало правове вчення Стародавнього Риму. Проте в період життя Ісуса юриспруденція Іудейської держави високо цінувалась християнським світом. Зіткнення двох систем у судовому процесі, до якого були прикуті всі погляди тогочасного народу, створює особливо разючі наслідки їх взаємного застосування.
Чи використовувались норми обох судових систем? Чи були дотримані форми римського та єврейського законів, і чи хотіли їх дотриматись? Чи намагались досягти правосуддя, віднайти істину? Чи одинакові звинувачення були перед римським та єврейським судами? За що ж помер звинувачений - Ісус Христос?
ЄВРЕЙСЬКЕ СУДОЧИНСТВО
Глибоке почуття правди і закону були основою сприйняття судової системи як єврейського народу, так і публічних установ. Цінність цього почуття викладено в основному правилі "Не роби кривди в суді". Раніші згадки "батьківських переказів" кажуть: "Якщо суддя виносить рішення, яке не є істинним, то він віддаляє Ізраїль від Божого благословення. Якщо він судить згідно з істиною, то він зміцнює Ізраїль, адже в суді відчувається присутність Бога та його духу".

Цікавим є також виражений поділ Єврейського судочинства на цивільне та кримінальне - судом про майно та судом про життя. Розуміння цивільного судочинства та його правил в Єврейському суді і досі виражають обдуманість та зваженість правових норм. Що ж стосується кримінальних злочинів, то ще задовго до Ісуса єврейський народ був надзвичайно обережним в питанні життя людини. Так звані чотири великі правила єврейської кримінальної юриспруденції: «точність в обвинуваченні, гласність в розгляді, повна свобода для підсудного і забезпечення проти всіх небезпек або помилок свідків». Одразу можна зрозуміти, що людина є найвищою цінністю. Майже всі правила кримінальної юстиції спрямовані на користь підозрюваного, коли справа стосується його життя і смерті. І справді, самі євреї вважають страту противником духу свого народу та юриспруденції: "Синедріон, який раз в сім років засуджує людину на смерть - є бійнею".

Чи здійснювалося єврейське судочинство над Ісусом Христом за правилами власне єврейського закону? Знаменитий французький адвокат Дюпен-старший і американський вчений Грінліф вважали, що судочинство над Ісусом Христом було несправедливо не стільки за формою, скільки за змістом.

У ніч на п'ятницю, останню перед святом Великодня, відбулося взяття під варту Ісуса Христа. Виникає питання, чи законним було це взяття під варту? Немає підстав сумніватись, що така дія була зроблена владою первосвященника. Про приєднання римської сторони до служителів храму подбала єврейська влада і, здається, ніби на перший погляд такі дії мають вигляд законності. Але взяття під варту перед слідством, чи було це законно за єврейським законом? Здається, що ні, якщо тільки не було підстав побоюватись опору або втечі. У цьому випадку наміру втекти не було, але опору, хоча і ненавмисного, все ж таки очікували. Таким чином, питання про законність взяття під варту Ісуса Христа перетворюється тепер в питання: чи не було це взяття початком судового слідства? Якщо так, то подальший розвиток справи мав би бути за законом, який ми помічаємо при взятті під варту Петра і Іоанна - "Віддали їх під стражу зранку, бо зараз вже був вечір".
З Ісусом Христом вчинили зовсім інакше.

Після взяття під варту відбувся нічний допит. Озброєні солдати привели Ісуса перше до первосвященика Анни, що був найвпливовішим членом синедріону, який допитував Його про вчення та учнів. У зборах синедріону примало участь не менше п'яти його синів, з яких одні вже користувались, а інші лише повинні були протягом наступних кількох років користуватися повноваженнями первосвященика. Старий Анна перед цим 20 років служив на цій високій посаді, і, можливо, через відсутність римського правителя укріпив свою владу до того, що став проголошувати смертні вироки. Тому як наслідок римський прокуратор в обуренні на самовладдя Анни наполіг на усунення його з посади. Проте первосвященик хоч і поступився формально, але продовжував свій вплив на великий синедріон через членів своєї сім'ї. Тепер крісло голови займав його зять – Каяфа. Але для іудейського народу Анна все ще залишався правомірним первосвящеником.

Зв'язаного Ісуса Христа Анна послав до первосвященика Каяфи. Перед тим Ісуса попередньо допитали без участі свідків. Важко встановити хто проводив допит – Анна чи Каяфа. Якщо допит проводив Анна, то Ісус був відділений не лише місцем, але й часом від подальшого розгляду справи Каяфою. В такому випадку більш ймовірно, що допит свідків і осуд, який відбувався перед молодшим первосвящеником, був дещо пізніше: або вночі, або навіть вже під ранок. Однак, якщо Анна без розгляду справи відіслав Обвинуваченого до Каяфи, і якщо допит проводив останній, то за цим допитом безпосередньо відбувалися показання свідків і засудження Ісуса. Ймовірніше, що за між цими всіма подіями пройшов тривалий проміжок часу, перш ніж на формальному засідані синедріону було затверджений такий нічний осуд. У будь якому разі допит був незаконним, навіть не зважаючи на те, хто його проводив.

Єврейський закон передбачав дотримання двох принципів: гласності та свободи. Тут не піддавали обвинуваченого таємним допитам, при яких і невинний міг в сум'ятті дати смертельну зброю проти себе самого. Тобто обвинувачений звільнявся від будь-якого особистого допиту, поки його справу не представлять перед народом. «Не будь один суддею, - говорить один з найвідоміших афоризмів, - бо немає одного судді, крім Всевишнього» . Один свідок не мав значення проти двох або трьох свідків, які мали свідчити публічно. Саме на їхніх показаннях ґрунтувалась основа судового розгляду. До надання таких свідчень будь-яка особа вважалась перед судом не лише невинною, але й необвинуваченим. Цим принципом цілком пояснюються відповіді Ісуса Христа на питання первосвященика: церковний сановник, ймовірно, в приватному засіданні і, безсумнівно, перш, ніж були покликані свідки, спитався Ісуса про учнів Його, і про науку Його.

Ісус відповів йому: «Я постійно навчав у храмі, де всі іудеї збираються, а таємно не говорив нічого. Чого ти питаєш Мене? Запитай у тих, що чули, що я їм говорив, вони знають».

Тут в кожному слові відчутні відзвуки єврейського правосуддя. Христос нагадує несправедливому судді про перший обов'язок його великого служіння. Але «Коли невидна людина підноситься, злі обступають її з усіх боків». Коли обвинувачений таким чином заявив свої права, один із служителів (зазвичай вони відрізнялися особливою ревністю до дотримання форми, і тільки однієї форми) вдарив Ісуса по щоці, сказавши: «Як відповідаєш ти первосвященику?». На що відповів йому Ісус: «Якщо зле Я сказав, покажи, що то зле, а якщо добре, то навіщо ти б'єш Мене? ».

Без сумніву це висловлює вимогу свободи слова та свободи для обвинуваченого. Слова Ісуса знову опираються на єврейський закон, за яким свідки брали на себе весь тягар відповідальності і будь-якого звинувачення. І повторений протест Ісуса досяг своєї мети. Тому що тепер виступили, точніше, були запрошені свідки для представлення свідчень. Коли вони з'явилися - і не раніше, - тоді тільки по єврейськими законами почався справжній формальний суд.

Відбувалося це все вночі.

Чи було законним нічне засідання суду? За всіма єврейськими законами здійснення суду вночі було незаконним.

Єврейський закон каже, що: «Цивільне та кримінальне судочинство підпорядковані одним і тим же правилам щодо допитів і слідства. Але вони відрізняються способом їх здійснення. Для першого потрібні лише три судді, для останнього - двадцять три. У першому байдуже, в чию користь говорять судді, хто першим подає думки; в останньому ті, які говорять за виправдання, повинні говорити першими. У першому більшісті одного голосу ніколи не бракує; в останньому - більшісті одного голосу завжди досить для виправдання, але потрібна більшість двох голосів для засудження. У першому рішення (у випадку помилки) може бути скасовано; в останньому засудження може бути скасовано, але виправдання - ні.

Розп'яття Ісуса відбулося в п'ятницю - напередодні суботи, яка була великим днем, а засідання синедріону відбувалося зранку тогож дня.

Засідання у цей день було забороненим, і могло бути законним, якщо воно розпочиналося для виголошення виправдувального вироку. Але якщо суд не міг відразу виправдати підсудного, тому був зобов'язаний відтермінувати на 24 години засідання для виголошення вироку. Кінцеве засідання не могло відбуватися в суботу.

Ісус Христос, бажав формального звинувачення та слідства. На вимогу гласного правосуддя, владні особи відповіли нічним слуханням, Обвинувачений відмовився від участі в ньому.

«Не забудь ти, свідку, що одна річ давати показання в суді про майно, та інша - в суді, на якому справа життя та смерті. У грошовій тяжбі, якщо твої свідчення будуть неправильні, вся справа закінчується грошима. Але якщо ти згрішив в суді, який вирішує питання про життя, то кров обвинуваченого до кінця віку зарахується тобі... Чому і Адам був створений один, щоб навчити тебе, що якщо який-небудь свідок погубить одну душу з Ізраїлю, то Писання визнає його вбивцею всього світу; а того, хто рятує одну таку душу, - немовби рятує світ... Бо людина одною печаткою свого перстня може зробити багато відбитків, і всі вони будуть точно схожими. Але Він - Цар царів, Він - Святий і Благословенний, зі Свого образу першої людини взяв образи всіх людей, які будуть жити; так, що жодна людська істота не схожа цілком на іншу. Тому, будемо думати і вірити, що весь світ створений для людини такої, як тієї людини, життя якої залежить від твоїх слів».

У суді над Ісусом про свідків вказано, що вони свідчили про його окремі висловлювання. «Я зруйную цей храм рукотворний і за три дні збудую інший нерукотворний», свідкии могли розтлучачити як напад на існуючі установи або в значенні наміри «зруйнувати закон і пророків».

Можна сказати, що Ісус був засуджений за богохульство, тому що Він оголосив себе Месією і Сином Божим. Богохульство саме мало на увазі одне з обвинувачень - звинувачення в тому, що він приписував собі надлюдську силу.


РИМСЬКЕ СУДОЧИНСТВО
У єврейському суспільстві закон - це продукт релігії. Його суть відображалася у божественому походжені. Немає жодних ознак, щоб іудейський народ відрізнявся вродженим почуттям справедливості або непереборним прагненням до правди.

Понтій Пилат - це представник Риму. Він - Procurator Caesaris, тобто уповноважений представник (намісник) імператора Тиберія.

Вранці у п'ятницю Пилат засідав у своїй Преторії, вирішував справи і здійснював правосуддя. Коли погляд Пилата сконцетрувався на Ісусові, що стояв перед ним зі зв'язаними руками, то першими словами правителя були наступні: «У чому ви звинувачуєте Чоловіка Цього?».

Дані слова вказували на право і владу Пилата.

Саме тут постає питання про зіткнення судової влади і про юрисдикцію. Навіщо іудеї пішли до Пилата, коли їх синедріон виголосив над Ісусом вирок: «Повинен умерти»? Чи мають юдеї право виголошувати такий вирок? Або, маючи це право, вони не мали лише владу привести його у виконання? Якою була влада правителя: чи міг він скасувати вирок синедріону або лише призупинити виконання його? Хто з них - правитель або синедріон - мав право життя або смерті? У якому відношенні перебували за часів Ісуса одна до одної дві влади - іудейська і римська?

Питання ці породжують суперечні відповіді на них. У суперечках дослідники вважають, що:

- синедріон мав повне право судити особу за кримінальні діяння і смерта кара потребувала підтвердження римським правителем.

- іудейський суд не мав права судити за тяжкі злочини, що всі його дії в цьому процесі були зловживанням владою і що єдино законним судом був той, який відбувався у Пилата.

Чи було законно з боку іудеїв здійснювати судовий процес у кримінальній спрві, але в цьому випадку вони зробили це. Чи було законно, для Пилата допитувати знову обвинуваченого, якого вони засудили, але в цьому випадку він зробив це. Очевидно, тут відбувалося два судочинства.

Це була боротьба: між зусиллями іудеїв отримати просте ухвалення їх вироку і рішенням Пилата прийняти на себе повну судову відповідальність і за суд в першій інстанції, і за перегляд справи. Опір іудеїв в цьому випадку мав у своїй основі, без сумніву, не стільки їх звичайної церковної незалежності, скільки в побоюванні, щоб Пилат, не займався перерозслідуванням справи, не відмовився виконати їх план. Як би там не було, але сперечання викликало прокуратора на публічне оголошення перед людьми, що належали до обох народів і оточували в той час його суддівське крісло, - на оголошення свого права і обов'язку зайнятися цією кримінальною справою в якості судді. З цього часу воно не було вже ні простою справою адміністрації, ні предметом короткого розслідування чи військового суду; воно було тепер справжнім судом про життя і смерть, який проводився верховним цивільним правителем, який став зі своєю юрисдикцією між обвинуваченим і головною владою підкореного народу.

Звинувачення Пилата довелося проголосити, бо він рішуче наполягав на своєму праві судді в справі. «Ми віднайшли, що Він розбещує народ наш і забороняє давати податок Кесарю, називаючи Себе Христом Царем». Якби звинувачення зберегло той свій вигляд, який воно отримало синедріоном, якби тепер була вказана чисто релігійна або церковна вина, то було б запропоноване інше питання. Якби первосвященики, коли вони почали звинувачувати Ісуса, сказали прямо те, що кричали в пристрасному захопленні по закінченні справи: «Ми маємо закон, і за законом нашим Він повинен вмерти, тому що зробив Себе Сином Божим», то сумнівно, як вчинив би в цьому випадку Пилат. Він, як правитель, мав повноваження приводити в дію їх закон та мав право нагляду і контролю при цьому. Вибір для нього, був усунутий зміною в формі звинувачення.

Головне звинувачення в тому, що Ісус називав «себе Христом Царем», було визнане вірним самим Обвинуваченим, хоча навряд чи в тому сенсі, в якому, по очікуванню обвинувачів, повинен був зрозуміти його Пилат. Проте обвинувачення не зупинилося на цій сумнівній формі і не досягає своєї мети. Юдейські судді, без сумніву, не хотіли поставити Його перед язичницьким судилищем навмисно неправильне звинувачення. Вони хотіли з можливо малою витратою брехні звернути на іноземну владу ту ненависть, яку повинна була порушити в народі смертна кара пророка. Але оголошення Христа невинним, зроблене Пилатом абсолютно несподівано для них, здається, змусило їх до того етапу, якого вони самі визнали б за краще уникнути: до невизначеного звинувачення в розбещенні народу і присвоєння царської гідності Месії вони додають у вигляді пояснення заборону давати податок Кесарю. Останнє звинувачення було чистою брехнею, і деякі з обвинувачів повинні були знати, що воно стояло в прямому протиріччі з відомою відповіддю Ісуса Христа з цього питання. У цьому фальшивому звинуваченні вказувалася така подробиця, яка, як вони були впевнені, могла надати смертоносну силу іншим, більш невизначеним, хоча і вірним, пунктами звинувачення і поставити правителя в неможливість відхилити кримінальний процес.


Таким чином, можемо тепер визначити той злочин, який було проголошено звинуваченням. Це - «образа величності», найбільший злочин за римським законом, найбільший злочин, який тільки можна було уявити римським законом, тобто посягання на верховну владу або верховну величність римської держави. Коли закон Риму поширив свою владу до меж світу, тоді зрада отримала сенс нападу на величність імперії, були видані різні закони для визначення цього злочину і правил суду над ним, і головне місце між ними займав закон Юліїв. За цим законом кожне звинувачення в зраді, спрямоване проти римського громадянина, повинно було викладатися у письмовому вигляді. Громадянин юдейської провінції, не користувався таким заступництвом закону. Він, стоячи перед прокуратором Кесаря, не мав іншого захисту проти неправильного вживання необмеженої влади, крім доводів правосуддя.

Тепер переходимо до захисту. Пилат ставив одне і теж питання Ісусу в одних і тих же словах: «Чи Ти Цар Юдейський?», і що після Його ствердної відповіді цей римлянин прийшов до парадоксального висновку, що не знаходить в Ньому жодної вини.

Позитивна відповідь Ісуса вражає своєю силою. Ця розмова відбувалася в преторіумомі, де Ісус міг бути затриманий, поки Пилат розмовляв з обвинувачами про підсудність йому справи. Тепер Пилат закликав свого В'язня у внутрішню частину Преторії і раптово Його запитав: «Чи Ти Цар Юдейський?» , Ісус відповів: «Від себе самого питаєш ти це, чи то інші тобі говорили про Мене?», і ця відповідь висловлює собою не бажання дізнатися, що було сказано юдеями в Його відсутність, а має більш глибоке значення. Слова його рівносильні такої мови: «В якому сенсі вживаєш ти цей вислів? Якщо ти говориш це від себе, - в тому сенсі, в якому римлянин природно вжив би це слово, то я - не цар юдейський. Але якщо інші говорили тобі це про мене, коли ти маєш на увазі слова єврейських пророків про царя в сенсі сподівання всього світу, то вони вимагають подальшого роз'яснення». Пилат поспішно відповідає, як слід було відповідати римлянину: «Хіба я іудей? Твій народ і первосвященики видали Тебе мені; Що Ти робиш? ». Цими словами Пилат передавав тягар пояснення на Обвинуваченого; і Той, який зберігав мовчання вночі перед синедріоном і не дав жодної відповіді навіть тепер на принесені проти нього неправдиві звинувачення, негайно відповідав відверто язичницькому вельможі, який хотів знати істину про цю справу: «Царство моє не від світу цього: якби від світу цього було царство моє, слуги мої воювали б за Мене... але царство Моє не звідси ». Розглядаючи ці незабутні слова, ми розберемо їх тільки з історичної і, зокрема, з судової точки зору. Яке б значення не мали ці слова в інших відносинах, за змістом і за формою вони становлять захист. Хоча вони і містять в собі заяву Обвинуваченого про свою царську гідність, все-таки вони висловлюють бажання точніше визначити властивості того царства, домагання на яке становило предмет звинувачення. Вони, мабуть, висловлюють визнання, що царство від світу цього було б законним предметом переслідування для намісника кесаря, але відкидають, що царство Ісуса може бути поставлено Йому в провину. Найважливішим поясненням цих слів служить відома сцена, коли вирішувалося питання про сплату податку, коли Ісуса спитали, про те, чи погодиться давати податок Кесарю чи ні. На що Ісус відповідав: «І так віддавайте, Кесарів Кесарю, а Богові Боже» . Саме ці слова засвідчують, що напад на римську владу не входив у план Його царства, так само як і в план християнства. Але цей рішучий вислів, показував, що зіткнення між царством, яке Ісус готувався визнати Своїм власним, і між тим великим царством від світу цього, представником якого був тепер Його суддя, що не було неминуче по суті, хоча в дійсності воно з великою ймовірністю могло статися.

«Отже, Ти Цар?» - запитав Пилат В'язня, царство якого було не від світу сього. І як раніше на заклики первосвященика, так і тепер на питання представника земної величі була дана відповідь, що зробила рішучий переворот у світовій історії: «Ти кажеш, що Я Цар». Той, хто говорив так з римським правителем, знав, що цими словами Він сам зводив себе на хрест і що наступні деякі години будуть останніми в Його житті. І Він навмисно додав: «Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину». Над цією об'єктивною істиною люди не мають ніякої влади: їх вища перевага полягає в тому, щоб визнавати і сповідувати її. І її визнає той, хто вже має родинний потяг до цієї істини, - всякий, хто є від істини. Останні слова Того, Хто заявляв тепер право на гідність як свідка, так і царя цього великого світу істини, були: «Всякий, хто від істини, той чує голос Мій».

Пилат відповів і сказав Йому: «Що є істина?». Не дочекавшись відповіді на питання, Пилат знову звертається до звинувачення і Обвинуваченого. Пилат сказав, що не знаходить в звинуваченнях жодної вини Ісуса. Як би там не було, але це єдиний захист, який представив Обвинувачений в час суду над Ним; і Пилат негайно ж вийшов з Преторії і оголосив свій вирок. Цей римлянин залишився навіки типом неправедного судді, який вирішує справи всупереч своєму внутрішньому переконанні.


При другому появі Підсудного перед судом правителя дуже ясно стали виявлятися зростаюча слабкість судді і посилений тиск на нього з боку обвинувачів. Ранкове повідомлення дружини турбує його совість, але не очищає його серця. Пилат погоджувався: «Тепер я покараю Його й відпущу», тобто покарати невинну людину тяжким римським бичем! Юдейські обвинувачі відкидають цю угоду; і Пилат пробує подіяти на жаль обвинувачів і вигородити себе зі справи. Він омиває свої руки і вимовляє цілком пусті слова: «Не винен я в крові Праведника цього». «Се людина, яка намагалась зачепити юдейський натовп, прокуратор, що випробовував важку внутрішню боротьбу і залишався «несправедливо справедливим» внаслідок своєї «невіруючої віри». І Пилат саме в цей час, коли він налякався, каже: «мені не відповідаєш: не знаєш, що я маю владу розп'ясти тебе і владу відпустити тебе», Ісус перериває мовчання останнім словом у відповідь: «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі згори, тому більший гріх має той, хто віддав Мене тобі».


Суд над Ісусом Христом став яскравим прикладом приписування йому вини. Два судових процеси із недотриманням закону та форми, висвітлювання презумпції винуватості та несправедливей вирок судді, який грунтувався не на внутрішньому переконанні, а на страху перед бажанням народу покарати "винного".

Зміст презумпції невинуватості має використовуватись як відправна точка при здійснення судочинства в сьогоденні. Переосмислення процесу над Ісусом Христом та його відображенням на сучасність залишає відкритими питання "що є істиною?", "що є справедливістю?", "що є винним та невинним?".
Статтю підготувала:
Юлія Серединська
адміністратор OnlineLawSchool